What is this feeling?

Вонхі постійно проводила час у своїй голові, вона була типовим overthinking person. Часто вона просто вбивала себе думками та особистими претензіями до себе. Їй завжди потрібно було отримувати від себе результат «ідеально», хоча так не було ніколи. Бо як би вона не старалась, скільки б сил у щось не вкладала, це було «недостатньо» — за її власними словами. І ні, не тому, що вона недостатньо працювала над цим, а тому, що планка «ідеально» була занадто високо. Можливо, її виховав так батько, тому що скільки б вона зусиль не докладала, нею ніхто ніколи раніше не пишався і навіть не був задоволений. Чи вона просто була перфекціоністкою. А можливо, вона сама себе так виховала, тому що знала: артисту немає місця та часу хоча б на якусь помилку чи слабкість. Обдумування своїх помилок, невдач, слабкостей катувало її. І це була одна з тем, яку часто прокручувала Вонхі у своїй голові. Проте найгірша тема, яка не полишала думок Вонхі упродовж останніх двох років: «Чому я взагалі в Австрії?», «Моє життя було доволі безтурботним, хоча, ясно, й у ньому вистачало своїх драм. Але ні, потрібно переїхати в іншу країну, почати усе заново: ти більше ніхто, ні з чим. Де ти постійно намагаєшся щоденно прорости крізь чужий асфальт, назавжди залишаючись чужинцем для обох світів. Ти тепер чужий вдома і ніколи не станеш рідним тут. Чому усі мої друзі залишилися там, в Кореї, живуть далі, планують життя, завʼязують стосунки, навіть найпримітивніше — вчаться рідною мовою? А я тут — хуйзна-де. Чому саме я?» — ці думки розривали її на шматки. Непомітно нескінченна зима змінилася серединою теплої весни. Одного незабутнього дня ці ж думки переслідували її на уроках, вона ледве досиділа до кінця. Вона сподівалася: зараз вийде на свіже повітря, і всередині нарешті полегшає. Як тільки вона опинилася під яскравими сонячними променями зі своєю подругою, Тіною, нарешті змогла зробити ковток злегка прохолодного повітря. Вона не зронила ні звуку, повністю розбита власними емоціями. І ні з того ні з сього промовила до неї: — Знаєш, я хотіла б змінити школу на наступний рік... — Що? Чому? — не зрозуміла Тіна. — Тому що… я не знаю… просто… мій брат в одній школі, сестра в іншій… а я… На цих словах у горлі застряг клубок. — Я б хотіла… перейти у гімназію сестри… На очах виступили сльози. Ні, не через ці слова, а тому, що зʼявилися усі ці думки про те, що так — вона тепер одна. У неї більше немає тих, хто був поруч, коли їй було погано вдома. Але найгірше — її «друзі» були безсилі це збагнути. Юна та Тіна не могли її зрозуміти просто тому, що ніколи не задихалися без рідної землі: Юна була вдома, а Тіна хоч і зрідка, але літала туди, куди Вонхі шлях був закритий. Поки навколо шуміли інші, у Вонхі текли по щоках теплі сльози. І в цей момент було байдуже, хто бачить її слабкість — не було сил тримати це в собі. Тіна намагалась просто співчувати та підтримувати поглядом, бо більшого вона була не в змозі дати. — …Я не знаю, як я зараз піду на урок… — вона подивилася по сторонах, шукаючи когось та намагаючись зупинити сльози, впиваючись нігтями у запʼястя. — …де Суджин?.. — нарешті прямо озвучила свою потребу Вонхі. Її, як завжди, не було видно — останнім часом вона рідко бувала на шкільному подвірʼї під час перерв. — Sollen wir aufs Klo gehen? — запитала нарешті Тіна. Вонхі кивнула. Коли вони піднімалися сходами, щоб увійти в будівлю, то зустріли Міру та Мію, які одразу звернули увагу на червоні очі Вонхі. — Вонхі, усе добре? — запитала Міра. Та лише непомітно кивнула й прискорила крок до туалету. Вона бачила, що дівчата пішли за нею та Тіною. В голові крутилося єдине: «Я не хочу, щоб мене зараз хтось бачив». Діставшись нарешті туалету, вона злегка витерла туш, що потекла. А ззаду вже підійшли Міра та Мія. — Що сталося? — Та нічого, — промовила вона без бажання ділитися своєю слабкістю. — Це щось особисте? — Ні, просто сумно від того, що від тебе очікують, ніби за два роки в Австрії ти маєш вивчити мову як рідну. Міра обійняла її: — Ніхто цього не очікує, а хто очікує — не зважай. Ти молодець, ти стільки зусиль для цього докладаєш! Я взагалі не уявляю, як це — у твоєму віці переїхати в іншу країну та вчити іншу мову… Продзвенів дзвоник. — Тому не засмучуйся! — Міра взяла її за руку, і вони разом пішли до класу інформатики. Вони стали поруч аудиторії «33» , і за кілька секунд Міра сказала: — Я йду до дівчат, підеш? Вонхі окинула поглядом місце, де вони стояли. — Так, — відповіла вона, помітивши серед дівчат Суджин. Міра та Вон рушили в той бік. — Джин, можеш мене обійняти? — Що сталося? — запитала та, ще не до кінця усвідомлюючи, що відбулося, хоча, можливо, всередині вже все розуміла. Суджин пригорнула її до себе. — Хочеш, вийдемо на вулицю? — її погляд дбайливо та уважно блукав обличчям Вонхі. — А ти підеш зі мною? — запитала Вон. Безглузде, майже дитяче запитання, яке насправді означало лише одне: «Будь ласка, не залишай мене одну». Міра дала зрозуміти, що сама пояснить учителю причину їхньої відсутності. — Давай сюди руку, — ніжно сказала Су. — Сумуєш за домом? — запитала Джин, коли вони опинилися на вулиці. — А ти розумієш ці почуття? — тихо промовила Вон. Адже, вона ніколи не чула нічого подібного від Джин, хоч і розуміла, що вона не є їй близькою людиною. — Звісно… Суджин міцно обійняла її ще раз. Сотні тисяч слів підтримки не могли замінити Вонхі цих обіймів. Це було саме те, чого вона так потребувала, адже вдома, коли їй було погано, завжди знаходилися люди, які її обіймали. Вона екстраверт, проте це не означає, що всі екстраверти одразу після переїзду у чужу країну, знаходять десятки друзів. Вона вибудовувала колишні стосунки, знайомства та звʼязки роками. А тут у неї більше нікого не було. Коли вони піднімалися назад до класу, Вонхі тихо промовила: — Я не хочу туди йти… — Знаєш, у мене зараз прямо дежавю. У мене було точно так само, — відповіла Суджин із посмішкою, міцніше стискаючи її руку. Урок цього разу був незвичайним — вони піднялися на дах тієї самої гімназії. Усе було ніби Богом продумано. Протягом уроку Суджин намагалася відволікти Вонхі від суму: — Ось дивись, як там гарно. Crazy, так? У якийсь момент вона додала: — Згадай щасливі моменти. — Це була її чергова спроба розрадити «малу дитину». — У мене їх немає, — тихо сказала Вон. Звісно, вони були. Просто всі її щасливі спогади залишилися в Кореї, а від цього вона якраз і намагалася відволіктися, щоб знову не думати про те, що вона не вдома. — Можеш потримати мене за руку? — попросила Вонхі наприкінці уроку. — Так, звісно. Вонхі закрила очі, відчуваючи чуже тепло й згадуючи, як її завжди тримали за руку подруги вдома. Це було просте, майже дитяче прохання, але для неї воно означало весь світ. Суджин була першою людиною, яка тримала її за руку за останні два роки. Цей простий жест, такий природний для інших, повернув їй відчуття того, що вона досі існує. Що вона досі жива. Усі ці почуття до Суджин… Мабуть, усе зводилося до простої істини: Суджин була єдиною, хто розмовляв із нею однією мовою. Мовою людей, які втратили дім. Вона була єдиною, хто міг зрозуміти речі, які для решти просто не існували..