What is this feeling?

Прокинувшись о 6 ранку, Вонхі відчувала хвилювання — чи, може, це було просто нетерпіння, адже сьогодні в неї перший день у новій школі… «гімназії» за кордоном, в Австрії. Звучить престижно, проте що за цим стоїть і що на неї чекає? Поспішно перелічуючи, чи не забула вона все, що потрібно взяти з собою, вона вийшла з дому й сіла в татову машину, яка вже на неї чекала. Доїхала вона до гімназії, розповідаючи татові про свої очікування, переживання та передчуття чогось нового. Вона поспіхом зайшла всередину, ховаючись від дощової прохолоди. Навіть у таку похмуру погоду вестибюль гімназії вражав своєю монументальною красою. Головним акцентом холу були широкі парадні сходи, що вели на верхні поверхи. Вони виглядали особливо урочисто завдяки витонченим кованим бильцям та дерев’яним поручням, відполірованим до блиску тисячами рук. Та найбільше її увагу привернули дві величні статуї, що стояли на постаментах обабіч першої сходинки, ніби німі вартові цього храму науки. Вона повільно піднялася сходами, відчуваючи дух минулих епох та особливу атмосферу. О 10:45 вона вже стояла перед секретаріатом та чекала на те, що їй скажуть далі. Через деякий час там з’явилося близько семи підлітків. Невдовзі до них підійшов високий чоловік і представився: — Доброго ранку. Мене звати Herr Maletz. Він перелічив усіх за іменами, і вони пройшли разом із ним на третій поверх. Звісно, Вонхі бачила такі будівлі не вперше, проте відірвати погляд від конкретних деталей їй не вдавалось: в око впадали то картини, які, скоріше за все, були намальовані підлітками, то різноманітні архітектурні вікна. Вони зайшли в аудиторію та сіли. Вона зрозуміла, що це інтеграційний клас, тому одразу підійшла до вчителя. — Доброго ранку, Herr Maletz. Я Вонхі. Мені сказали, що я піду одразу у звичайний 9-й клас. — Доброго ранку, приємно познайомитись. Зачекай, я подивлюся. Хвилини три він дивився в папери та щось читав. — Так, ось знайшов: Вонхі — 9b. Після цього вони вийшли з аудиторії й попрямували кудись. Він запитав, чи вона розмовляє французькою, вона відповіла, що ні. І вони пішли на другий поверх у бік нової будівлі. Тут її увагу прикували панорамні вікна в переході від старого корпусу до нового, з яких було видно шкільний двір та сумний дощ. Він постукав у двері, і вони ввійшли до аудиторії з табличкою «125» поруч. І на неї звернулися всі очі. Особливо виділялася своєю посмішкою дівчина в окулярах, яка сиділа за першою партою справа — вона щиро й зацікавлено посміхнулася. — Доброго ранку. Це Вонхі, вона нова учениця цього класу. — Якого саме класу? — У нас зараз латинська, тут два класи, — почулося від дітей. Це звучало дуже дружелюбно. — 9b, — спокійно відповів Herr Maletz. Потім з нею привітався вчитель, який був у класі, та представився як класний керівник. Вона ввічливо посміхнулася й пройшла на місце, яке їй вказали. Там вона познайомилася з новими однокласниками. Та невдовзі закінчився урок. На перерву вони разом вийшли на шкільний двір. З нею була дівчина на ім’я Даін (з якою вона познайомилася на уроці) та дві її подруги. Вони почали шукати своїх однокласників та знайомити Вонхі з ними. Увагу Вонхі привернула дівчина, яка стояла зовсім одна, осторонь усіх (як раніше сказали дівчата, вона теж була з їхнього класу), проте вони побігли далі знайомити її з іншими. Коли вони обійшли всіх, залишилася тільки одна дівчина, яку вони так довго й наполегливо шукали, розповідаючи, що вона теж розмовляє як Вонхі рідною корейською. Про неї їй уже казали раніше, ще під час першої зустрічі в цій школі. Казали, що вона тут уже давно й добре розмовляє австрійською. Чи хотіла Вонхі познайомитися з нею? Можливо. Але точно не дружити. Бо після австрійської школи, де вона була раніше, Вонхі чітко зрозуміла: корейці в Австрії зовсім не такі, як у Кореї, і вони — не найкращі люди, з якими варто проводити час. Нарешті пролунав дзвоник, і вони зайшли всередину через інші двері та піднялися сходами нагору. Там уже стояв «її» клас на майбутні майже два роки. Дівчата одразу когось помітили й прискорили крок. — Суджин, ми тебе шукали! Це Вонхі, нова учениця. Вонхі підійшла ближче й побачила дівчину, вдягнену в чорне оверсайз-худі, її волосся було зібране у хвіст. У неї були великі карі очі, що нагадували гарячий шоколад. Але погляд був неймовірно холодним. Так, вона усміхалася, проте очі все одно залишалися крижаними. Вона спочатку ніби вагалася, але потім заговорила корейською: — Привіт, мене звати Суджин. — Привіт, — розгублено відповіла Вонхі. — Не переживай, усе буде супер. Біля неї стояла дівчина, напевно, подруга Суджин, у дуже цікавому вбранні — не такому, як у всіх, оригінальному. Вонхі обожнювала людей, які не такі, як усі, бо вони виражали себе так, як хотіли. Таких людей зовсім не хвилювало, що про них подумають інші, на відміну від самої Вонхі. — У тебе дуже гарні очі, — сказала та дівчина. — Дякую. Після цього вони зайшли до класу хімії, і так минув перший урок. На п’ятихвилинній паузі Суджин підійшла до неї й поставила кілька запитань. Проте Вонхі відповіла не дуже чітко — вона була геть розгубленою, ніби щось сталося. Якісь дивні відчуття, дуже тривожні. Після закінчення уроків Вонхі вийшла із Суджин з гімназії на вулицю. На душі було дивно, щось ніби бентежило. Вони обмінялися номерами й розійшлися, бо на Вонхі вже мав чекати татів автомобіль. Було так важко, чи то через сіру дощову погоду (хоча зазвичай це була її улюблена), чи то через сьогоднішні хвилювання.  Доїхала вона додому без жодного слова. Це було геть незвично для її тата, адже вона завжди щось розповідала, ділилася думками, озвучувала ідеї чи висловлювала бажання — і неважливо де чи коли. Одним словом, поруч із нею ніколи не було місця тиші. В Вонхі немає сили більше посміхатись.Тепер щось змінилось, і це щось так бентежить.