What is this feeling?

Минали дні, і це тривожне почуття тільки посилювалося. Тепер, залишаючись наодинці із Суджин, Вонхі ставало морально жахливо: тремтіли руки, бракувало повітря та слів, щоб відповідати на дуже рідкісні запитання Суджин, а всередині все стискалося від напруги. Інколи, просто не витримуючи, вона казала: — Вибач, Суджин, мені морально важко, тому я піду додому. Їй було страшно залишатися з нею надовго, але з іншого боку — Вонхі шалено тягнуло до Суджин через емоції, яких їй так бракувало всі ці півтора року. Ці два факти були абсолютно несумісними, але це тривало, і з цим треба було щось робити, адже чим далі, тим складніше Вонхі було контролювати себе в таких ситуаціях. Одного дня вона прокинулася зі словами в голові: «Щоб перемогти свій страх, треба піти йому назустріч». Вибору не було. Потрібно було просто зробити цей крок у невідомість. Того ж дня вона, як зазвичай, йшла разом із Суджин після школи, щоб провести її на автобусну зупинку. (Як сказала Суджин: «Провести на бус, як мама дитину», тільки-от дитиною у їхніх дивних стосунках почувалася саме Вонхі, хоча була більш ніж на рік старша за неї). Вонхі вирішила почати з емоційно найлегшого, щоб розповівши, не надто навантажувати Суджин: «Стосунки з другим хлопцем у тринадцять». Але навіть це далося їй занадто важко. У Вонхі тремтіли руки, голос і все, що тільки можна. Вона почувалася жахливо, бо це все ж таки були речі, які мало хто від неї чув, а тим паче — абсолютно не близька людина. Проте все одно це було не те, від чого їй щодня ставало так погано поруч із Суджин. Суджин вислухала її як завжди холодно — і про хворобливу прив’язаність, і про селфхарм, і про інші деталі. Вона була явно не рада це слухати, але й у Вонхі більше не залишалося вибору. Чи хотілось Вонхі розказувати це — ні, але більше не було сил тікати. Їй до болю потрібно було поглянути правді в очі й нарешті усвідомити, що це за почуття так сильно її лякають. Вонхі спробувала, але це знову було не те. Минав тиждень. Суджин прямим текстом сказала, що «не хоче з Вонхі стояти на паузах», і віддалилася. У Вонхі не було іншого вибору, окрім як просто зникнути на деякий час із життя Суджин. Так, вони бачилися на уроках, але там вдавалося ховатися за галасом однокласників. Хоча, можливо, ховалася тільки Вонхі. А Суджин було абсолютно похуй на неї, бо Вонхі її вже просто заєбала. Можливо все, але… Через деякий час Суджин сама почала відкриватися, але вже з іншого боку. Вона розповіла, що читає фанфіки. Чесно кажучи, Вонхі вони взагалі не цікавили — ну добре, можливо, зовсім трохи. Та й у неї були інші ресурси, де можна було щось почитати чи подивитися, до того ж вона вважала, що не любить читати. Найпривабливішою виявилася фраза, яку впустила Джин: — Станеш моєю подругою по фф, будемо разом їх обговорювати. І Вонхі повелася як наївне дитя, якому пообіцяли омріяну іграшку. Засліплена цим простим бажанням бути ближче, вона й помітити не встигла, як фанфіки стали її можливістю проводити час із Суджин. Хоча часу в неї не було від слова «зовсім». Адже геть увесь вільний час вона приділяла тренуванням, вокалу, китайській мові та фортепіано, щоб стати артисткою. Так Суджин відкрилася для Вонхі з абсолютно іншого боку. Здавалося, байдуже, про що говорити — головне просто бути поруч. Чи дізналася Вонхі, що це було за дивне тривожне почуття? На жаль, так. В один із днів, після чергової зустрічі з Джин, вона не витримала й пішла. Дорогою додому в пам'яті почало щось спливати. У голові Вонхі все виглядало, наче в типовій дорамі, де персонажі раптово згадують жахливу травму: «Ніч… Страх… Розгубленість… Зрадницькі розмови… Чужі руки там, де їм заборонено бути… Нерозуміння того, що відбувається… Рідна, але, сука, підступна людина, яка мала захищати, але сама безсоромно та безжалісно напала на простодушну дитину». Сексуальне насильство, про яке досі ніхто так і не дізнався. Їй було дванадцять. Літо, червень 2022 року. Звичайна поїздка без батьків до бабусі та «дідуся». Цілий тиждень, щовечора… це відбувалося. Що відчувала Вонхі? Розгубленість. Нерозуміння, чому вдень дідусь — це просто звичайний дідусь, а вночі він зрадницьки приходив до її кімнати. Дитина тоді все забула, але тіло пам’яталo кожен рух і дотик. Тепер вона виросла, згадала все це через Суджин і чітко усвідомила: це був злочин, і він мав би сидіти у в’язниці щонайменше десять років. Спочатку, коли Вонхі все це пригадала, було хуйово: постійні спалахи злості — селфхарм; спалахи болю — селфхарм. Це тривало близько місяця. Проте згодом вона знайшла спосіб, як помститися йому. І ні, про це не можна було нікому розповідати, судитися тощо, адже вона мріяла стати артисткою. А артистам не можна мати жодних судимостей — і байдуже, в ролі жертви чи кривдника. Завдяки Суджин це перестало її так сильно бентежити, хоча спочатку вона почувалася винною: чому вона тоді не вибігла з кімнати? Чому нікому й ніколи не розповіла? Але якщо цього не сталося, значить, так мало бути. Значить, такий був Божий замисел. Хоча ще довгий час їй усе одно ставало жахливо від цього спогаду. І ще не раз її руки були покусані до крові. Але… після всього цього у Вонхі почали зароджуватися зовсім інші почуття до Суджин, хоча сама вона цього ще не помічала…