Ритм брехні соло правди

Кілька тижнів раніше. Той самий Вайтчепел.       Повернемося трішки раніше, до спокійних днів, коли туман ховав не лише злочинців, а й повсякденність детективів Скотланд-Ярду (штабквартира поліції). Місто Лондон у 1920-му було велетенським лабіринтом: Темза блищала під газовими ліхтарями, фабрики диміли на сході, а Вайтчепел – серце бідності – кишів вузькими вуличками, ринками з рибою та спеціями, пабами й борделями.       Над пагорбом височів відділок поліції - висока, триповерхова цегляна будівля з фасадом із червоної цегли, потемнілої від лондонського диму й сажі. Над головним входом якої стояла велика синя лампа з білими літерами «POLICE», що горіла всю ніч. Біля входу — дошка оголошень під склом: «WANTED» з фотографіями злочинців, розшук грабіжників і вбивць, оголошення про зниклих дітей. По боках від входу — два газові ліхтарі на чавунних стовпах. Над ними — металева табличка: «Дільниця Вайтчепел-Роуд». А всередині – купи паперів, карти злочинів на стінах, запах чаю й тютюну. Томас Ґрін, 23-річний детектив-констебль, йшов до роботи злегка невиспаний, але, як завжди, з посмішкою. Високий, спортивний, з блакитними очима й темно-русим волоссям, яке вперто падало на лоб. Син поліцейської-матері й батька-наркоторговця, який помер за загадкових обставин, коли Томасу було п’ятнадцять. Він прийшов у поліцію, щоб змити з прізвища стару пляму — і вже встиг довести, що вміє це робити.       Прямуючи до відділку Томас почув якийсь шум. Коли він штовхнув важкі двері відділку, всередині стояв незвичний гамір. Усі скупчились біля кабінету комісара. —Малюк, що за бунт? — гукнув Томас, пробираючись крізь натовп до свого найкращого друга.       Кевін — низенький, з ляльковою зовнішністю і вічним виразом «мені ще немає й двадцяти» — розвів руками. — Ти що, справді забув? Вчора старий Джек пішов на пенсію. Сьогодні має прийти новий комісар. — Та ну? Я думав, він знову пожартував… Він же щороку обіцяє піти й не йде. — Цього разу серйозно. Ось усі й зібрались подивитись, кого нам прислали. — Пам’ятаю, як ми з ним на Темзі рибу ловили, — зітхнув Томас. — А тепер він, напевно, десь онуків балує. — І ми колись будемо такими дідуганами, — хихикнув Роджерс. — Доречі, ти коли вже дівчину собі знайдеш, стариган? —Та ! Я не збираюсь поки над цим задумуватись, ти ж знаєш що у мене зараз накопилось багато справ, та й часу на це не маю...здалось воно мені! —Ти говори мені, ти просто насолоджуєшся компанією дівчат, ти думаєш я не бачу? —А ти не заздри малеча, а то ще нижчим станеш! Вони зареготали, аж тут двері кабінету комісара відчинилися. Тиша запанувала миттєво. З кабінету вийшла жінка.       Висока. Струнка. У бездоганно скроєному чорному костюмі й довгому пальто, що стелилося по підлозі. Обличчя наполовину прикривала тонка чорна шовкова маска — не карнавальна, а елегантна. Від неї віяло холодом, владою й чимось ще… невловимим. — Ого… — видихнув Кевін. — Я чекав кого завгодно, тільки не цього. — Барбара зараз десь у кутку істерує, — тихо прокоментувала бабуся Джозефіна, що непомітно підійшла ззаду. — Вона ж роками чекала цього крісла, а тут — бац! — і якась незнайомка…       Джозефіна була детективом-сержантом і керувала невеликою групою. Бабуся 60 років , позивний Маячок, низького зросту. Працювала тут 40 років, із-за цього її прозвали *Мамою відділу*. Знала кожну вуличку, кожного інформатора. Її чай із ромом лікував похмілля, а історії – нудьгу. — А щоб тобі добре було! Ти що, знову з повітря з’явилась?! — Кевінмало не підстрибнув. — Звикай, хлопчику, — усміхнулась Джозефіна. — Я тут ще з часів, коли ти в коротких штанцях ходив. —Томе, ти бачив це? Томе? Томас нарешті розплющив до кінця свої ще сонні очі, і задумливо дивився на нового керівника. —Ох вибачте друзі я не почув вас. Так, так... це цікаво, відчуваю, що буде весело.. Піду присяду , послухаю, що вона скаже і може покиваю трішки. —А чого ти такий сонний? Ти що знову учора переївся і цілу ніч ходив у туалет через діарею? - сказав Кевін. —Ти що дурний? Ану тихо сиди там! Бабуся Джозефіна стояла збоку посміхнулась дивлячись на цих хлоп'ят: " О Боже, які вони дурні". —Доброго ранку. Мене звати Елізабет Доріман. З сьогоднішнього дня я ваш новий комісар. Я глибоко поважаю сера Джека, який багато років очолював цей відділок. Його подвиги надихають мене, і я зроблю все, щоб продовжити його справу. За плечима в мене п’ять років служби та тридцять успішно завершених великих справ. Я чула від сера Джека, що ви — найкращий колектив у Лондоні. Сподіваюсь, ми разом доведемо, що він не помилився. Дякую за теплий прийом.       Гучні оплески. Тільки Томас не плескав. Він дивився на маску й намагався зрозуміти, що ж за нею ховається. — Бачу, на що ти витріщився, — шепнула Джозефіна, підсівши поруч. — Чутки ходять, що їй розсікли обличчя ножем під час однієї операції в Парижі. Але ніхто точно не знає. Вона про це не говорить.       Томас кивнув, відкинувся на спинку стільця й… непомітно задрімав прямо на загальних зборах.       Коли його розбудили й погнали до роботи, в голові крутилася лише одна думка:       «Цікаво, яка ж ти насправді, Елізабет Доріман… і чому ти прийшла саме до нас?»