Листи без адресата

Її руки пахнули мандаринами і сигаретами. На плечах розсипалося ціле зоряне небо веснянок. Коротке волосся плуталося під руками в руді сонячні жмутки. Вона сама була сонцем. Навіть в самий похмурий та холодний день вона могла світити теплом серпневого неба. З-під блідої, тонкої шкіри на руках випиналися с и н ю в а т і вени. В них текло все тепло літніх вечорів. Пульсували грози. Шумів теплий вітер. А в очах… в очах буяв ліс. Зелений та свіжий, як після рясного дощу. В них можна було побачити кожну травинку, кожен листок. Доріжки ребер ледь випиналися. Білі, наче сніг чи вищого сорту порошок, вони не бажали заховатися за її проблемами, які вона так старанно заїдала. Цього, напевно, була замало. Волосся пахло солодко і терпко. В ньому заплутася вітер, сигарений дим, персикові парфуми і міцна кава, якою вона останнім часом явно зловживала. Але найдивнішим було те, що в цьому волоссі жило сонце. Вона світилася, ви розумієте? Вона могла гріти, як навесні, а могла пекти, як в липні. Єдине, що мені було відоме точно-вона могла мене зігріти, коли мені це було потрібно. Я не міг довго себе стримувати, бачачи її. Мені хотілося її обіймати. Постійно. Хотілося торкатися її, хотілося, щоб вона було поряд завжди. Але їй це не було так потрібно В неї завжди було повно уваги, моя була лише масовкою Вона любила обійми. Але не часто дозволяла іншим людям її обіймати. Не кожному. Вона була весняною грозою. Отою першою, в травні. З громом, який всі чекали і з блискавками-красивими, але такими небезпечними Вона була серпневим вечором. Коли після спеки наставала довгоочікувана прохолода. Вона була безмежним зоряним небом-прекрасним, але недосяжним Вона була першим снігом-неймовірно красивим, але холодним. Вона була теплою літньою ніччю-незабутньою, але швидкоминучою Вона була. Була всім, що мені було потрібно. Всім, що я шукав В синцях під очима можна було знайти місяць. В ній можна було знайти всі планети, всі сузір*я В кожному русі, в кожному подиху можна було знайти вітер В ній був і шум і тиша. Вогонь і лід. Тепло і холод. Сонце і гроза. Вона викурювала мене повільно, як свої улюблені сигарети. Вона не поспішала робити мені боляче. Не поспішала гасити мене, як бичок. Але з кожним днем, потроху, вона зтрісала мій попіл на траву, дивлячись, як дотлівають жаринки. І я точно знав, що настане той момент, коли вона кине на землю і потушить ногою недопалок Я для неї був черговою сигаретою з пачки, і я це розумів. Але нічого не міг з цим вдіяти. І не хотів. Я лише хотів насолодитися кожною хвилиною разом. Вона дозволяла мені себе любити. Дозволяла обіймати, цілувати. Дозволяла тримати її за руку, дозволяла торкатися себе. Але не більше Вона не любила, і я це знав Не любила, бо не уміла. Її серце може і було, але точно зайняте кимось чи чимось іншим Я їй був потрібен лише для ілюзії не самотності. І я це знав Я був потрібен, щоб вона не почувалася однією. Їй не потрібно було все те, чого хотів я Вона лише докурювала мене А я дивився І нічого не міг з цим зробити, бо мене вже витягнули з пачки, а отже настала моя черга бути їй кимось. Я любив її так, як нікого. Але вона потушила сигарету.